Репертуар

Гамлет

Вільям Шекспір

Трагедія на дві дії

Переклад з англійської

Григорія Кочура

Завжди трапляються прикрощі з молодими, талановитими, бо вони є загрозою для бездарних правителів, які вважають своє владарство довічним. Все тече і все міняється, а молодь трагічно страждає від зажерливості, інтриганства, злодійства безсоромних владців і сьогодні.

Режисер-постановник – заслужений діяч мистецтв України

Петро Ластівка

Cценограф – заслужений діяч культури Польщі

Олександр Оверчук

Художник з костюмів – Ольга Баклан

Музичне оформлення – заслужений діяч мистецтв України

Петро Ластівка

Композитор інструментальної музики (живе виконання) –

Микола Гнатюк

Композитор пісень (живе виконання) – Микола Седлярук

Балетмейстер – Володимир Замлинний

Асистент режисера –Дмитро Мельничук

Помічник режисера – Ольга Шульга

 

 

«Ах, Гамлет, серце навпіл рветься…»
Анна Липківська
Київ-Луцьк-Київ, 
спеціально для teatre.com.ua

Про виставу Волинського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка «Гамлет» у постановці Петра Ластівки не хочеться розповідати так, як належить критикові. Її хочеться ПЕРЕПОВІДАТИ — мов захопливу казку, хоча й не надто веселу.

… Отже, спочатку був похорон. Некваплива довжелезна церемонія, під час якої всі ходили з перебільшено сумними обличчями й перешіптувалися.

А син небіжчика на похорон не встиг. Він увірвався на сцену, коли там вже тривав інший «протокольний» захід — чергова роздача державних нагород. І, як годиться, кожному нагородженому дівчина модельної зовнішності вручала квіти — дарма, що вони були з отого недавнього похорону: не пропадати ж добру…

Та ще й мати хлопця не надто звертає на нього увагу — так само, як її новий чоловік-король не надто переймається державними справами. Він тут теж — фігура «протокольна», а всім керує канцлер, тобто виконавча влада. Король з королевою під час своїх любовних утіх можуть лише ручкою тому помахати — і він помахає у відповідь: мовляв, в державі все спокійно, милуйтеся собі далі.

Ясна річ, хлопцеві все це не до душі. Щось тут не так, щось від нього приховують. І його підозри підтверджує Блазень (Б. Якимчук), котрий, щомиті озираючись, розповідає: старого короля насправді вбили, а «змія, що вжалила його, — в його короні…»


Та тут поквапилася канцлерова варта, вона ж таємна поліція: один порух керівної голови — і от уже Блазня під білі ручки повели за сцену (так, що він ледь встиг кинути хлопцеві свій ковпак із дзвіночками). А потім з-за лаштунків жбурляють на кін каталку на коліщатах — з нерухомим тілом.

І хлопець сам вдягає отого ковпака…

Ну, а далі ви знаєте.

… На сцені — дерев’яні столи на коліщатах (художник — Олександр Оверчук): «каталки», столи для бенкетів та засідань, сповідальня (коли вертикально), бордюр, що ним, немовби заганаючи в пастку, оточать актори купку глядачів у сцені «мишоловки» … А в фіналі вони стають ніби «саркофагами»: всередині — нерухомі тіла, згори — вшанування нової влади…

Світ, який організує на кону режисер, — добре налагоджений державний механізм (навіть закрадається підозра, що за попереднього короля було все те саме — аж надто звично і керує всім Полоній (О. Якимчук), і підкоряється йому почт). Тут «за розкладом» ідуть роздачі «брязкалець», причому не за вірну службу, а авансом, щоб були відданіші й справніші (Вольтіманда з Корнелієм нагороджують перед місією до Норвегії, Розенкранца з Гільденстерном — так само перед поїздкою до Англії). Тут п’ють, бенкетують (у ролі церемоніальних келихів — обрізані пластикові пляшки) — а потім сценою, шкутильгаючи, проходить Гробокоп (Р. Джусь): він щось бурмотить-наспівує і скидає отой одноразовий мотлох до великого чорного мішка; але минає декілька хвилин — і все знову так само засмічене… Тут під покрівлею зовнішньої церемоніальності триває зовсім не демостративне, але тотальне стеження, ніби навколо кожного про всяк випадок сплетено міцне павутиння. Так, Офелія (С. Коць) — «Де ваш батько?» — мимоволі озирнеться на кулісу, де ховається Полоній, і Гамлетові цього буде досить, аби зрозуміти, що вільно він не може почуватися ніде і ні з ким. Тут розуміють одне одного не на словах: для пильного спостерігача (а Гамлет — Д. Рипюк, здається, весь обертається на слух-нюх-вдивляння) достатньо ледь помітного поруху очей, жесту-натяку, переміщення за спиною, котре лише вгадується…

Різкий, рухливий, саркастичний, навіть злий — і при цьому дуже юний Гамлет (цей феєричний акторський дебют примушує мимоволі згадати молодого Висоцького) — як не парадоксально, теж є плоть від плоті «Данії — в’язниці». Він може викривати, висміювати, обдурювати, навіть принижувати (як Полонія, змусивши того залізти на стіл і виголосити щось з монологу Брута), та змінити щось — безсилий.

Але нема нічого вічного в цьому світі: Полоній фатально хибить, продовживши вперто відстоювати власну версію божевілля Гамлета, і — все. Відлагоджений механізм рипить і застрягає, Клавдій (Д. Мельничук) опиняється віч-на-віч із суворою реальністю, і не допомагають ані холоднокровність, ані пиха, ані істерики: щойно він, здається, взяв ситуацію під контроль — однак вона зразу знов тріщить по всіх швах.

І от — остання сцена. Зі столів утворений подіум. Поєдинок. Гамлет, якому до рук потрапляє шпага Лаерта, принюхується до леза, дає понюхати й Гораціо — все ясно… І Лаерт (А. Сичук), котрому вся ця ідея з самого початку була не до душі, навіть з деяким полегшенням штрикає отруєним лезом по власній шиї… Неголосний, неквпаливий Гораціо (О. Веремко), гамлетів конфідент, листоноша, тінь — мовчки ковтає сльози… «Далі — тиша».

Стривайте, але в програмці зазначено: Фортінбрас — П. Гарбуз. Де ж він?!

До того все у виставі П. Ластівки було підкреслено позачасовим. Неактуалізованим: костюми — стилізовані під середньовічні (художник по костюмах О. Баклан; особливо виразними є корони — пишно оздоблені держална шпаг, якими король та королева, здається, проштрикнуті, мов комахи у гербарії), музика — «космічна», взагалі — жодних прямих сучасних алюзій (хіба що Д. Мельничук раптом прочитає чернетку королівського наказу з миттєво упізнаваною азаровською вимовою, чим зірве оплески глядачів).

Тим виразнішим стає контраст: у фіналі з залу на сцену підніметься типовий чиновник: «голівудська» посмішка, сірий костюм, «дипломат» … З останнього він і вийме й продемонструє всім файлік з аркушем паперу: на ньому — крупними літерами: «Я маю всі права на цю державу» — і купа підписів та печаток.

Гораціо намагатиметься щось пояснити, але Фортінбрас тільки розсміється йому в обличчя. А тут уже і обсада підтягнеться, причому першим, як водиться, священник (А. Даценко). Сценою загального вшанування нового володаря все й скінчиться.

А датська корона валятиметься там, куди упала з голови Клавдія. Нащо ця цяцька, коли є чарівний, чин по чину завізований папірець?!

Петру Ластівці, схоже, нема ніякого діла до того, що 400 років поспіль «Гамлета» не ставив тільки лінивий. Він, здається, просто сів — і прочитав п’єсу. Зрозумів, про що вона (які там філософські збоченості? які привиди?! нічого абстрактного та інфернального (!) це про нас, про нашу бідолашну країну — і крапка), і своє розуміння втілив, використавши не тільки й не стільки текст Шекспіра (зі значними купюрами, до речі), але оце своє розуміння духу та сенсу шекспірівського твору. Вийшла вистава потужна, продумана й вивірена до міліметра. Така, котру дивишся, мовби захопливий детектив.

І прикро лише одне: що все в ній — правда.

 

 

Король помер...  

 

...Минуло два місяці після прем’єри «Гамлета» у Волинському академічному українському муздрамтеатрі ім. Шевченка (режисер — Петро Ластівка). Виставу вже зіграно не раз; деякі луцькі театрали встигли побачити її двічі, приходили навіть ті, хто любить театр на відстані та вибірково. 

Одна з прикметних особливостей вистави: вона не завершується з поклоном акторів. 

Та й починається дійство ще до усталених «трьох дзвінків». Залом повільно та велично проходять Клавдій (Д. Мельничук), Гертруда (О. Небось), священик (А. Даценко), Офелія (С. Онищук-Коць), Полоній (О. Якимчук)... Клавдій кладе вінок до труни померлого короля; всі інші кладуть квіти. Лунає відповідна музика та десь за межами залу — дзвінки на виставу; сцена буквально всотує в себе гамір та енергію реального життя. Мертві квіти, домовина, що скоро займе своє місце серед інших у фамільному склепі (сценограф — засл. діяч культури Польщі О. Оверчук). Таке різне мовчання: удавано-скорботне — Клавдія, щиро-трагічне — Офелії, значущо-мудре — блазня — раз по раз перебивається риданнями Гертруди... 

Категорії трагічного та комічного органічно поєднуються і не випадають із загального стилю вистави, як це часто буває в інших спектаклях сучасного театру. Ось лунає текст послання від Розенкранца та Гільденстерна, зачитаний Клавдієм: «Парадуют державні інтєреси ци дивни витєвкі». Звісно, аналогії тут однозначні. Проте, коли у фіналі на сцену, буквально завалену трупами «перших осіб», підніметься чепурненький чиновник у сірому костюмчику з дипломатом в руках та без жодного слова, озирнувшись до глядачевого залу, продемонструє вкладений у «файлік» стандартний аркушик паперу формату А4 з одним-єдиним написом: «Я маю всі права на цю державу» — стане зрозуміло, що це вже навіть не сміх крізь сльози. Це — констатація нашого буття. 

І таких тривожно-комічних «дзвіночків», які у фіналі перетворюються в набат, розкидано по виставі багато. 

Блазень (Б. Якимчук) та Гробокоп (Р. Джусь) — фактично, смислові лейтмотиви «Гамлета». Блазень — або замість привида, або і є привидом батька Гамлета; саме в його вуста вкладено знаменитий монолог про смерть та вимогу помсти. Гробокоп взагалі чи не найзнаковіша фігура (звісно, після Гамлета) — спокійно, повільно, наспівуючи собі під ніс якусь мелодію, він з’являється після сутичок та зіткнень головних героїв; після частих бенкетів (а Клавдій з почтом таки добре полюбляють випити й пожувати) Гробокоп скидає скатертину, келихи і тарілки до великого мішка і повільно виносить їх. Здається, він сповнений дивного знання про фінал, який очікує усіх героїв трагедії, і тому його ніщо не обходить та не хвилює. Вкотре столи знову застеляються одними і тими ж скатертинами, придворні разом з Клавдієм та Гертрудою знову п’ють з одних і тих самих келихів — і хоч би які чвари точилися навкруги, приходить цей помічник Смерті зі своїм незмінним мішком і наводить лад. 

Окремо слід сказати про Гамлета в блискучому виконанні Дмитра Репюка. Звісно, аналогії із знаменитими попередниками цього молодого актора іноді виникають. Навіть не так аналогії, як натяки і далекі згадки. Цей Гамлет особливий, зі своїм характером, глибиною справжніх почуттів до Офелії (особливо пронизливо-сповідальною є сцена їх зустрічі, підлаштована Клавдієм та Полонієм). Цей Гамлет не філософ та месник, а, скоріше, юнак, який хоче бути коханим і кохати, бути щасливим і жити в мирі та злагоді — але химерна Доля не дала йому такої розкоші. Адже для всіх персонажів трагедія смерті короля Данії завершиться після скреготу залізного засову на дверях склепу; віддавши данину смерті, вся компанія радісно почне готуватися до весілля, і от уже забрані з домовини квіти вручатимуть придворним разом з державними нагородами. Але для Гамлета, котрий не встиг на похорон, трагедія лише розпочинається, і, можливо, якби вся ця скорботна компанія зачекала саме його, то фінал історії був би іншим. 

Як, власне, і сама історія. 

Але тоді це вже був би не «Гамлет» Петра Ластівки.

 

...Коли ці рядки були написані, надійшла звістка про смерть директора—художнього керівника театру Богдана Степановича Берези (на знімку ліворуч) (завтра — дев’ять днів)... І неправда, що мистецтво копіює життя: «Гамлет», цей останній подарунок Петра Ластівки Богданові Степановичу, фактично став прологом до того, що театр переживає в ці скорботні дні. Тільки не буде ніякого весілля, і державні нагороди вже не матимуть жодного значення. 

Можливо, одного разу, десь у кращих світах, Богдан Степанович йтиме по місячній доріжці й зустріне Вільяма Шекспіра, який скаже йому: «Гамлет» Волинського театру — найкращий». 

На що він щасливо посміхнеться і відповість: «Це тому, що я дуже любив цей театр»... 

Світлої дороги Вам до Господа, Богдане Степановичу!  

Ельвіра Загурська. (газета "Голос Украни" від 11.12.2010 р.)

 

 

Король Клавдій говорить мовою Азарова
2010-10-21 00:45:03


О 17.30 у холі Волинського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Тараса Шевченка пахне трояндами. За півгодини розпочнеться прем'єра вистави "Гамлет" режисера Петра Ластівки, 53 роки. Глядачі з великими букетами товпляться біля гардероба.

— А як же на виставу без квітів, — усміхається 48-річна Ольга Ковпак. Одягнена у темно-сірий діловий костюм. — У нас у Луцьку так заведено — по дорозі до театру по квіти йти. І друге правило — обов'язково приходити заздалегідь. Щоб потім не товпитися поміж рядами під час вистави. Я колись у Львівській опері була. Так там публіка дуже різношерстна. На виставу запізнюються, шумлять.

— Постановку "Гамлета" чекала з весни, — каже 35-річна Інна. Прийшла в театр із 8-річним сином Богданом. — Прочитала в газеті, що Ластівка покаже щось суперсучасне.

Квитки на "Гамлета" коштували 10–50 грн. Усі розкупили. Прем'єра відбулася 24 вересня.

Вистава починається зі сцени смерті короля. Посередині стоїть зелена труна, до неї по черзі підходять родичі та придворні. Всі чекають на Гамлета. Та його немає. На задньому плані — кладовище. Ззаду на підсвіченому полотнищі з'являються силуети героїв, які вже зійшли зі сцени. Упродовж вистави декорації не змінюються. В одному з епізодів стіл ставлять догори і він уже служить кімнатою для сповіді. В іншій сцені два столи зводять разом і вони перетворюються на ліжко королеви.

Режисер поставив спектакль за текстом Вільяма Шекспіра в українському перекладі Григорія Кочура. Та Король Клавдій зачитує листа від Розенкранца і Гільденштерна суржиком: "Парадуют державні інтєреси ці дивні витєвкі".

У залі зривається сміх.

— Та це ж Азаров так говорить, — перешіптуються глядачі.

У фіналі вистави на сцену виходить чоловік у сучасному діловому костюмі із саквояжем. Тримає якісь документи і заявляє: "Я маю право на цю державу".

— Ото Ластівка, ото дає! Показує, як донецькі хочуть на Україну лапу покласти, — вигукує пенсіонер у третьому ряді.

Глядачі аплодують, викрикують: "Браво".

На сцену виходять всі актори, режисер. Люди підводяться зі своїх місць, скандують: "Ластівка!". Засипають його квітами.

— Зірвав трохи голос. Дуже багато емоційних сцен, — хрипло каже після вистави Дмитро Мельничук, 34 роки. Він зіграв короля Клавдія.

— Актори справились на ура, молодці, — додає Петро Ластівка. — Вони сім місяців готувалися. З деякими вже працював. Приміром, 22-річний Дмитро Реп'юк, який зіграв Гамлета, кілька разів брав участь у моїх постановках. Я намагався показати глядачам людину-бунтівника, яка не опускає руки у складних життєвих ситуаціях і бореться, рветься, хоче щось змінити. Таких Гамлетів у нашому суспільстві дуже бракує. Мова Клавдія схожа на мову Азарова? Їх мови ідентичні, — сміється.

Петро Ластівка 20 років тому вже ставив "Гамлета" у Тернополі.

— Цього разу все вийшло по-іншому. Я став сучасніший, більш молодіжний. Підібрав музику душевно розривну, з криками. Вона чудово підкреслила сюжет.

Петро Петрович готує ще одну прем'єру — у Черкаському театрі покаже "Назара Стодолю".
Володимир ХОМ’ЯК ("газета по-українськи" від 21.10.2010 року)

 

У ролях

Фотографії