Репертуар

Хорунжий Назар Стодоля та його любовні поневіряння

Тарас Шевченко

Різдвяна містерія-бурлеск про сватання на колядування двох женихів до одної дівки, дочки багатого сотника.

 

Дійство відбувається у сімнадцятім сторіччі, поблизу Чигирина, в козацькій слободі, в ніч на Різдво Христове

за фінансової підтримки благодійного фонду "Фонд Ігоря Палиці - новий Луцьк"

 

Заможний сотник видає дочку, а сватаються двоє. Один – полковник Чигиринський, старий і дуже багатий та хорунжий – молодий, красивий, але не дуже багатий. І поки сотник тишком-нишком хоче полагодити сватання з полковником, молодий хорунжий влаштовує веремію на Різдво і рятує кохану від змови. «Як вони любляться…»

 

Режисер-постановник - заслужений діяч мистецтв України Петро Ластівка

Сценограф - Сергій Ридванецький

Художник костюмів - Наталка Ридванецька

Композитор, аранжування - Олена Бєлкіна

Балетмейстер-постановник - Володимир Замлинний

Диригент - заслужений артист України Микола Гнатюк

Концертмейстер - Ярослав Зеленов

Хормейстер - Микола Седлярук

Асистент режисера - Дмитро Мельничук

Помічник режисера - Сергій Басай

 

Волиняни першими серед театрів України відкрили Рік 200-річчя Т. Г. Шевченка: обласний музично-драматичний театр представив прем’єру «Хорунжий Назар Стодоля та його любовні поневіряння»

Анна Липківська

22 січня, 2014 - 10:13

 

ЛУЦЬКОГО «НАЗАРА СТОДОЛЮ» МОЖНА ВВАЖАТИ СВОЄРІДНИМ «ПОСІБНИКОМ З ЕТНОГРАФІЇ ТА КУЛЬТУРОЛОГІЇ» 

Загалом, цей ювілей, заплановано як гучне загальнодержавне свято, не омине жодного колективу, тож перед кожним із них постало питання: у якому форматі та жанрі має бути перенесена на кін частка творчої спадщини Кобзаря, щоб це було цікаво і сучасному глядачеві, й їм самим?

І тут відкриваються надширокі можливості: попри те, що Шевченко лишив по собі тільки одну завершену п’єсу, а доволі багато його поезій є надто «затертими» від нерозбірливого вживання у радянські часи, все одно залишаються і просто поеми, і поеми драматичні, й містерія «Великий льох», і вірші, й епістолярії, і, зрештою, численні твори про життя самого поета (від дуетної «Стіни» Ю. Щербака до тетралогії «Тарас» Б. Стельмаха). Причому, як доводить практика, масштаб постановок теж може бути діаметрально протилежний. Скажімо, тих самих «Гайдамаків» можна зробити монументальними, багатофігурними (у курбасівській традиції), а можна зіграти як моновиставу (колись це прекрасно робив Михайло Мельник у Дніпропетровську).

Подивимося, що оберуть інші колективи (свято ж  наближається, і до березня зовсім близько), а наразі зауважимо, що зробив Волинський театр, водночас і спростивши, й ускладнивши собі завдання.

Спростив  тому, що звернувся до єдиної, хрестоматійної п’єси Шевченка, знаменної для вітчизняного театру (до речі, минулого року її саму «спіткала» кругла дата — 170-річчя). Доля цього твору, до речі, була вельми непевна — фахівці навіть не можуть дійти остаточного висновку щодо первісної мови його написання. Вочевидь, в оригіналі «Назар Стодоля» — за авторським визначенням,  «малороссийская дия» — був написаний російською, а надалі перекладений українською (не одноосібно автором, але за його участю). В результаті у «канонічному» 12-томному Повному зібранні творів Т.Г.Шевченка текст поданий українською, але з російськими ремарками, які у третій дії теж змінюються на українські.

Нагадаємо, за життя автора на професійній сцені п’єса не ставилася, хоча Шевченко цього дуже прагнув. А от у наступний історичний період вона стала знаком становлення національної сцени: у 1875 р. її презентував у Єлисаветграді артистичний гурток під проводом Марка Кропивницького (предтеча майбутньої «Трупи корифеїв»), для чого композитором Петром Ніщинським була написана розгорнута сцена вечорниць. Ці «Вечорниці» надалі часто виконувалися як окремий концертний номер (тим більше, що й первісно вони доволі умовно були пов’язані з сюжетом), у якому особливої популярності здобув хор «Закувала та сива зозуля».

Відтоді «Назар Стодоля» закріпився на вітчизняній сцені. Театри часто ставлять його й безвідносно до шевченкових ювілеїв — так, уже декілька років ця назва фігурує на афіші столичних «франківців».

У принципі, п’єсу створено у форматі класичних французьких мелодрам початку-середини ХІХ ст., який передбачає екзотичні час та місце дії (біля гетьманської столиці Чигирин у ХVІІ столітті, в козацьку добу, до того ж фінальна сцена відбувається на руїнах старої корчми, де «так страшно»), сталий набір персонажів (благородний герой, який потрапляє у халепу — Назар, стражденна героїня — Галя, лиходій, який кається у фіналі, — її батько, сотник Хома Кичатий), афектовані вияви почуттів, підсумкову дидактичність та моралізаторство. Але, проте, п’єса надає театрові доволі широку територію для жанрових трактувань — від драми до лубка.

Постановник вистави у Луцьку, художній керівник театру Петро Ластівка «ключем» до вистави обрав обставину часу дії з першої ремарки: ніч на Різдво Христове. Відтак і назва спектаклю трансформується: вона звучить як «Різдвяна містерія-бурлеск про сватання на колядування двох женихів до одної дівки, дочки багатого сотника, або Хорунжий Назар Стодоля та його любовні поневіряння».

Відповідно на кону, у вельми історично правдивій оздобі (художники Сергій та Наталя Ридванецькі — досконалі знавці доби козацького бароко!) розгортається багатолюдне святкове дійство. Причому власне історія Назара та Галі, яку обманом ледве не віддали за нелюба, їхньої втечі, переслідувань та іншого стає лише одною зі складових загального карнавалу.

Тож лучани «ускладнили» собі життя тим, що за звичкою, прищепленою режисерськими фантазіями П. Ластівки, знову не поставили просто собі п’єсу як таку, а нашарували на неї купу автентичної живої музики (скрипки, козобас, кларнет, бубни), весільних і різдвяних обрядів та епізодів традиційного вертепу (зі справжніми ляльками). До того ж у кожного персонажа (а у п’єсі їх геть небагато) є пародійний «двійник» із числа бурсаків-колядників-вертепників, тож епізоди фабули розігруються у безкінечному колообігу «віддзеркалень», зміни місцями, перекручень — аби «розв’язатися» серйозною драматичною нотою, коли герої (насамперед Назар — В’ячеслав Погудін, Галя — Людмила Натанчук та Гнат Карий — Ігор Зінчук) намагаються відстояти власне право самотужки, без підказок та маніпуляцій, грати свою роль у цьому вертепі життя.

Вельми штучний авторський фінал (із раптовим «перевихованням» підступного Хоми) постановник теж трансформує у вельми фантазійний спосіб. Для цього із самого початку на кін виведений відсутній у п’єсі суперник Назара — вищий за нього за статусом літній полковник Молочай (Анатолій Романюк). І коли Хома (Олександр Якимчук) — не такий зловісний, як у автора, а розгублений, апелює до полковника (мовляв, я ж слово давав), той, уповні в дусі Возного з іще одного культового твору, «Наталки Полтавки» І. Котляревського, добровільно зрікається нареченої на користь її молодого обранця.

...У місті, де є лише один великий театр (знані луцькі ляльки — це все ж інша історія), він змушений виконувати найрізноманітніші функції — бути і драматичним, і музичним, і демократичним, і елітарним, і інтелектуальним, і просвітницьким. У цьому сенсі луцького «Назара Стодолю» можна вважати своєрідним «3D-посібником з етнографії та культурології». Але у цьому визначенні є щось «комп’ютерно-віртуальне», несправжнє. Вистава ж просто-таки вирує вітальною енергією, основними «моторами» якої виступають Олена Ластівка (Стеха), Богдан Якимчук (бурсак-вертепник: Галя, Коза), Д. Репюк (господиня вечорниць, чорт, москаль-стрілець), Сергій Басай (Назар, ангел), Анатолій Сичук (Кичатий, Ірод). І хоча у даному жанрі не випадає говорити про глибоку розробку характерів, та блискавичне жонглювання масками вдається всім без винятку акторам.

Тож якщо у недавній версії Львівського театру ім. М. Заньковецької у постановці Ф. Стригуна «Назар Стодоля» постає як драма часів Руїни, то у Петра Ластівки (у співпраці з композитором і аранжувальником Оленою Бєлкіною, диригентом Миколою Гнатюком, балетмейстером Володимиром Замлинним) — як своєрідна вітчизняна версія «комедії дель арте», образ світлої та веселої (але з дещицею містики) «ідеальної України», котра живе у серці та мріях кожного з нас.

І, напевне, волинські глядачі на наступні новорічно-різдвяні свята чекатимуть на повернення на кін цієї «сезонної вистави». Так само, як і ми, за звичкою, від діда-прадіда чекаємо Нового Року та Різдва — початку чогось нового, ще незнаного, та обов’язково кращого, ніж було до того.

А театральна Україна в цілому у свою чергу чекатиме творчих висловлювань щодо Т.Г. Шевченка інших колективів — на іншому матеріалі, в інших жанрових абрисах, але з не меншим завзяттям, ніж те, що продемонстрували лучани.

Анна ЛИПКІВСЬКА, театрознавець

Рубрика: 

Культура

Газета: День

№10, (2014)



 

Классика майбутнього

 

2014 рік, рік 200-ліття Тараса Шевченка – особливий для усієї культурної української спільноти, і не лише в нашій державі.

Так, ми ще не повністю відмовились від традицій минулого, коли до святкувань ювілеїв Великого Кобзаря, Великого Каменяра, Чи Не Одинокого Мужчини на всю Новочасну Соборну Україну усі заклади культури мусили підготувати захід на кшталт того, що Сергій Жадан влучно назвав «Вишивані рушнички». Але на 200-ліття від дня народження Тараса Григоровича Шевченка деякі театри України відгукнулися зовсім не тому, що «хіба хочеш – мусиш», а з поклику душі – як би дивно це не видавалося сьогодні. Серед цих театрів – Волинський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Т. Г. Шевченка, який «розпочав» театральне українське святкування ювілею свого патрона виставою з «ємкою» назвою: «Різдвяна містерія-бурлеск про сватання на колядування двох женихів до одної дівки, дочки багатого сотника або Хорунжий Назар Стодоля та його любовні поневіряння».

         Драматургія Шевченка за життя автора була практично невідомою, хоча уривок з п’єси «Никита Гайдай» побачив світ у журналі «Маяк» у 1842 р., а «Назар Стодоля» був вперше поставлений аматорським театром Петербурзької Медико-хірургічної академії наприкінці 1844 р. На кін Александрінського театру, для якого власне, п’єса призначалася, вона не  потрапила, хоча Шевченко мріяв побачити її саме на професійній сцені. Проте життя довело, що із спадщини української драматургії першої половини XIX ст. найбільш життєвими виявилися дві п’єси: «Наталка Полтавка» і – «Назар Стодоля».

         Ролі у виставі за «Назаром Стодолею» завжди були привабливими для українських акторів. Більше того, для деяких вони стали символічними, а через них – знаковими для всього українського театру (взяти хоча би одного з корифеїв, Івана Карповича Карпенка-Карого). Та далеко не усі мають можливість «увійти в історію», бо у п’єсі, по суті, 7 героїв (включаючи сліпого кобзаря) та маса селянства – жиди-музиканти, молоді козаки та дівчата і свати від чигиринського полковника. А маса – це «велика група людей та множина «усереднених» обивателів».  У виставі Волинського театру задіяно 38 акторів (а з другим складом – 41), частина перебуває у декількох іпостасях і, що цікаво, усі вони аж ніяк не створюють «масу селянства», а чітко індивідуалізовані. Ось Дмитро Репюк – бурсак-вертепник, який грає ролі господині вечорниць, чорта та москаля-стрільця. Ось також бурсак-вертепник Сергій Басай грає Назара, тоді як сам Назар Стодоля (Вячеслав Погудін) продовжує тривати в просторі прописаного Шевченком конфлікту. Ось Олена Ластівка – зовсім не подібна до образу Труффальдіно з комедії К.Гольдоні «Слуга двох панів», як про її героїню Стеху полюбляють писати шевченкознавці. Яскрава, вродлива, натхненна, вона, видається, обвиває своєю присутністю і музик, і бурсаків-вертепників, і сватів полковника, і сотника Хому Кичатого (нар. арт. України Олександр Якимчук), і увесь цей динамічний сплав лялькового, драматичного та музичного начала.

         Петро Ластівка дав можливість доторкнутися до історії заледве не усій трупі, (а Першому свату та лірнику Дмитру Мельничукові – навіть посидіти при її втіленні в образі козака Мамая з канонічної картини).

… У психології є таке поняття – «субособистості». Це динамічна підструктура  особи,  яка  характеризується  відносно  незалежним  існуванням.  Найтиповіші  субособистості  людини – ті,  що  пов'язані  з  соціальними   (сімейними  або  професійними)   ролями,  які  вона переймає  на  себе  в  житті: наприклад,  з  ролями  дочки,  матері,  сина,  батька,  коханої,  лікаря  і тому подібне.  І усі вони ґрунтуються навколо центру нашої свідомості. Так от, по суті, усе сценічне дійство з його численними персонажами закрутилося-завертілося навколо центру – Хоми Кичатого. І переповідати виставу немає сенсу не тому, що хто ж не знає сюжету єдиної завершеної драми Тараса Шевченка, а тому, що усе дійство – це енергетично потужний гімн життю і данина пам’яті – на усіх рівнях: від особистого (навіть особистісного) – режисер вистави, Петро Ластівка, присвятив її своїй бабусі, яка привила йому розуміння життя – до рівня національної пам’яті – глибинної, істинної, справжньої… Тієї, яка мандрує заплутаними лабіринтами українського колективного несвідомого, примушуючи озиватися на ніколи не чуване «Закувала та сива зозуля»… До слова, класичної сцени вечорниць у виставі немає, як немає у виклику апеляцій до авторитетів.

«Містерія-бурлеск» закручується у вихор та різнобарв’я просто потрясаюче красивих українських жупанів, сорочок, плахт (художник костюмів – Наталка Ридванецька), в обрамленні стилізації під старовинного козака Мамая та ікон, у просторі українського вертепу. «Вертепне мислення» (перефразовуючи Шекспіра, можна сказати, що «все життя – вертеп, а люди в ньому – актори») тут втілилось на різних рівнях: і сценографії (Сергій Ридванецький), і власне складової форми вистави.

І усе це складає здорову, життєдайну, сповнену то жаги до життя, то тихого передчуття сімейного щастя душу вистави.

 

У програмці зазначено, що «дійство відбувається у сімнадцятім сторіччі, поблизу Чигирина, в козацькій слободі, в ніч на Різдво Христове». Проте універсальність (при усій неповторності) вистави у тому, що це дійство могло відбуватися впродовж усієї історії України – починаючи з кінця XVI сторіччя (бо найдавніша вертепна скринька на Україні датована 1591 роком), через січень 2014 року – і до безкінечності. Під «Слава во вишніх Богу», «Добрий вечір тобі, пане господарю», заклинання дівчат «Назаре, борись за Галю!» та репліку із зали «Гірко!». П’єса Шевченка увійшла до класики української драматургії далеко не одразу; і хто-зна, яким він буде, класичний український театр майбутнього? Можливо, саме таким, яким є у виставі «Назар Стодоля…» Волинський театр?

Ельвіра Загурська

Український театр. – 2014. – №1. – С.4-5. 

 

 

 

У ролях

Фотографії