Репертуар

Кайдаші

Н.Дубіни за І.Нечуєм-Левицьким

РЕЖИСЕР-ПОСТАНОВНИК –      МИКОЛА ЯРЕМКІВ

ХУДОЖНИК-ПОСТАНОВНИК – МИКОЛА КОСТЮШКО

БАЛЕТМЕЙСТЕР – заслужений діяч мистецтв України ВОЛОДИМИР ЗАМЛИННИЙ

АСИСТЕНТ РЕЖИСЕРА –             народний артист України АНАТОЛІЙ РОМАНЮК

ПОМІЧНИК РЕЖИСЕРА –             ОЛЬГА ШУЛЬГА

 

Маятник долі

 

Про останні прем’єри Волинського обласного

музично-драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка

 

450-ліття Шекспіра, схоже, не стає резонансною подією для вітчизняного театру – тут би впоратися із нагальними проблемами сьогодення. Тому і не маємо низки шекспірівських вистав – лише поодинокі прем’єри, спричинені не стільки наближенням ювілею, скільки реалізацією власної репертуарної політики. Так, цього сезону Волинський театр ім. Т. Шевченка додав до своїх давнишніх «Гамлета» та «Приборкання норовливої» свіжих «Ромео і Джульєтту» – знову в постановці художнього керівника Петра Ластівки.

Цього разу режисер дещо відійшов від своєї методи останніх років, яка передбачала поєднання в одній виставі різностильових, різножанрових та інтертекстових «блоків» (Мольєра з В.-А. Моцартом – у «Дон Жуані», української автентики з російським міським романсом – у «За двома зайцями» та ін.). «Ромео і Джульєтта» втілені у вповні класичному, ба, навіть хрестоматійному ключі – із «відкритими» пристрастями (насамперед, у виконавців головних ролей Софії Оніщук-Коць та Дмитра Репюка), стилізованими під ренесансні строями (художник з костюмів – Богдана Бочкай), піднесено-«космічною» музикою, багатофігурними мізансценами. До речі, уміння працювати з масовкою, котра є вельми потужним, але мало використовуваним сьогодні виражальним засобом, взагалі є сильною стороною П. Ластівки як постановника та його постійного співавтора балетмейстера Володимира Замлинного.

У виставі, втім, є дві «родзинки», які не можна не зауважити. Перша – винахідливість, з якою режисер підійшов до відомого «каменю спотикання» з тексту п’єси – монологу Меркуціо про королеву Меб. Він справедливо вважається одною з перлин шекспірівської поезії, але, водночас, є завеликим за обсягом та цілковито бездієвим, тож постановники тут змушені задіяти весь арсенал власної фантазії. Ластівці це вдається – він вирішує цей епізод у модному інтерактивному ключі: Меркуціо та його друзі висмикують із зали молоду глядачку, «нарікають» її королевою Меб та наочно, в етюдному ключі розігрують навколо неї усі текстові повороти, що природно викликає жваву реакцію публіки.

Другою ж «родзинкою» є сценографічна домінанта вистави – величезна біла куля, котра нависає над сценою (художник-постановник – Олександр Симоненко). Це – така собі окрема «планета», наче у «Маленькому Принцеві»: це – «балкон» Джульєтти, з якого вона звертається до Ромео, а він намагається дострибнути, аби торкнутися коханої; це – шлюбна постіль молодят, їхні «небеса», звідки Ромео «скочується» на грішну землю; це – маятник долі, що розхитується невблаганно. У фіналі куля лускає, розпадаючись на дві «шкаралупи». Але всередині – порожньо, бо то – не символічне «яйце», з якого вийде нове життя, а ознака всесвітньої катастрофи.

Загалом же вистава більше провокує на асоціації, ніж пропонує їх. Так, агресія Капулетті на чолі з Тибальтом безпомилково викликає в уяві картинку із безцеремонними людьми у камуфляжі та «балаклавах», хоча ніщо на кону про це ніби й не нагадує. І фраза герцога у фіналі: «Похмурий мир приніс світанок нам», – вчергове доводить хронічну актуальність Шекспіра: наші ж бо світанки зараз такі самі…

 

…Питання, чи можна двічі увійти в одну й ту ж воду, парадоксальним чином розв’язалося у «Кайдашах» Наталки Дубіни (за мотивами повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»). Поціновувачі театрального мистецтва знають виставу Київського академічного Молодого театру з такою ж назвою (у режисурі Миколи Яремківа). Тепер глядачі Луцька отримали нагоду побачити ту ж модель вистави, того ж режисера та художника-постановника (Миколи Костюшка), щоправда, в іншому пластичному вирішенні (балетмейстер – Володимир Замлинний). І очікуваний ефект: в іншому десятилітті, місті, з іншими акторами вистава вийшла іншою, хоча сценографічна й музична знакові системи ті ж, режисерська концепція та сама.

У виставі тісно переплітаються реальність та ірреальність, подекуди надаючи їй глибокого філософського змісту; деякі елементи сценографії сягають корінням у світ прадавньої символіки. Так, символ колеса включає в себе багато семантичних нашарувань; його обід розділений на сектори, які ілюструють фази плину часу. Дерев’яна споруда зі сходами у центрі сцени, яка повертається навколо своєї осі, є знаком і перелазу, біля якого зустрічаються закохані пари, і тином, і домашнього устрою, і символом переходу Кайдаша у потойбіччя. Одночасно з перекладиною сходи утворюють хрест із симетричними отворами, в який, як воли в ярмо, впрягаються герої вистави, передаючи покірність безвиході свого життя та неможливість розімкнення замкненого кола (споруда у цьому випадку й повертається по колу).

І таких знаків дуже багато. Проте головна особливість вистави Волинського театру – акторський ансамбль, який вповні демонструє режисерську концепцію. «Кайдаші»  – це оповідь про родину, яка стоїть у центрі нашого – українського – Всесвіту. Це проблема батьків – Кайдаша (нар. арт. України Анатолій Романюк), Кайдашихи (Катерина Шпак) та дітей – Карпа (Вячеслав Погудін) і Лавріна (Дмитро Репюк). Проблема матріархату і патріархату. Злої несправедливої свекрухи та первісно зовсім непоганих невісток, які, втягуючись у добре замішені родинні чвари, поволі стають такими ж. Мотря – «дівчина з перцем» (Ірина Маслюк) до розв’язки вистави стає «аж занадто перченою», Мелашка (Людмила Натанчук) із милої слухняної дівчини стає просто-таки прототипом Кайдашихи.

І в центрі цього Всесвіту – Кайдаш-філософ, якого доля міцно прибила до землі. З одного боку, можна вважати, що він допився «до чортиків», і йому мерці ввижаються, а можна й по-іншому на це подивитися: п’є багато хто, але лише він бачить виходця з того світу, Чумака (Руслан Джусь), і ніякі народні засоби не допомагають йому позбутися цих видінь. Людина, яка вважає, що до сонця гріх повертатися спиною, має чисту, незамулену душу. І топиться він, знову ж-таки, не тому, що випив занадто багато, а тому, що жити в такій родині не може більше, бо це не життя…

Іван Нечуй-Левицький завершив свою оповідь на тому, що груша – причина найгостріших суперечок – всохла, і в родині настав спокій. Але ми ж розуміємо, що це тимчасово – не дай Боже, рясно вродить яка-небудь слива чи вишня, карпина курка знесеться у лаврінових сінях, і – знову пішло-поїхало. Бо такий у нас менталітет, ніде правди діти. І потрібно би розкопати ту кляту гору, на якій усі вози ламають, але чому це взагалі повинен хтось робити? Тому фраза: «А хто ж розкопає, як не ми?..» із діалогу Кайдаша з сином (як і відповідь Карпа: «Уся їздять, а я один – розкопуй?! Нехай хтось інший почне, тоді, може, і я копну») у сьогоднішніх реаліях звучить по-іншому, ніж у «Кайдашах» десятиліття тому. Але навіть якби, образно кажучи, нашу гору ніхто й не заходився розкопувати, ця вистава не втратила б своєї актуальності.

Бо вода, в яку двічі входиш, інша, але річка – та ж сама.

 

Анна Липківська, Ельвіра Загурська